Таку назву має книга поезій, що вийшла в світ напередодні 85-річчя автора, який так і не побачив її.

Народився Григорій Кириченко у Новій Басані на Чернігівщині у 1939-му. У студентські роки надрукував свої вірші на Заході, після чого був виключений із столичного педінституту, потрапив у “чорний список” і на довгі роки ізольований  від літературного середовища. Поселився у Березані і понад три десятиліття працював редактором Баришівського районного радіомовлення. Його прізвище було “на слуху”, але він зачинив дуже давно двері до себе, а тим паче, до своєї творчої лабораторії.

“Моє знайомство з Григорієм Пантелійовичем відбулося десь у середині 80-х у Києві, а потім у 1997-му доля знову звела мене з ним у Баришівці, – згадує Володимир Янішевський, – 5 років ми працювали під одним дахом (він – радактором районного радіомовлення, я редактором “Баришівських вістей”). У нас було різне: могли довго дискутувати і посваритися, але мирилися швидко, бо наші думки і прагнення збігалися в головному…Після виходу  книги “Джерельний дим” я спілкувався із Василем Васильовичем Яременком, який за сприяння Тараса Кириченка, сина Поета видав Кириченка і знав його ще в пору студентства й опали. Один із найвідоміших і найавторитетніших не лише в Україні літературознавець і шановний мій викладач в часи навчання в Шевченковому універі пан Яременко назвав трьох шістдесятників, які, на його переконання, піднесли у височінь  поетичне Слово. Це – Ліна Костенко, Василь Симоненко і Григорій Кириченко”.

Згадаймо цю людину, яка багато років доносила в оселі Баришівського краю і Київщини новини й ніколи не полишала чистого аркуша, на якому густим почерком, у пекельних муках творчості, залишала на папері свої неперевершені алітерації, дивовижні метафори і глибокі, вистраждані думки. Нам справді є ким пишатися…