Сьогодні ми з глибоким болем у серці проводжали в останню путь Солодкого Серафима Володимировича – воїна, батька, чоловіка, справжню Людину з великої літери.

Серафим народився 21 травня 1983 року на Дніпропетровщині. Його дитинство було непростим: рано втративши маму, він пройшов через багато життєвих випробувань. Але, попри всі труднощі, він зберіг у собі добре серце, відкриту душу і щиру любов до життя.

Згодом його шлях привів на Баришівщину. Тут він закінчив 9 класів Баришівської школи №1. Як і годилося всім юнакам, відслужив в армії зв’язківцем у Василькові, і одразу пішов працювати, бо треба було виживати. Він не мав власного житла чи міцної підтримки родини, але мав найголовніше – працелюбність, внутрішній стержень рухатися по життю вперед, досягати своєї мети, щирість і відкрите серце.

Його знали як добру, хазяйновиту, безвідмовну людину. Він допомагав усім – сусідам, друзям, знайомим. Лагодив дахи після буревіїв, садив дерева, любив смачно готувати, ремонтував техніку, любив риболовити, збирати гриби і шукати раритетні дрібниці з допомогою металошукача. Був людиною, яка вміла жити просто і чесно, яка створювала затишок і тепло навколо себе.

У дорослому віці доля подарувала йому справжнє кохання – Олену, полюбили одне одного, одружилися і Серафим став одночасно батьком для старшої доньки Анжели та маленької Соломійки, яка народилася за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Він душі не чув у своїх донечках, із великою любов’ю дбав про них та дружину. Родина жила в злагоді, будувала своє маленьке щастя та майбутнє.

Але щастя обірвала війна, а їхні особисте щастя – повістка. Хоч серце рвалося залишитися з родиною, Серафим був мобілізований у квітні 2024 року і став до лав захисників. Пройшов підготовку і воював на Запорізькому напрямку.

На тривалий час повернувся додому, і цей час став для родини ще одним дорогим спогадом, який залишиться з ними назавжди. Життя було щасливим. Вони мріяли похрестити Соломійку, обвінчатися – але, як часто буває у житті, все не було можливості…

Та потім – знову військо. Київ, Черкаси, Павлоград, Покровськ… Відзначивши свій 42 день народження, 22 травня Серафим вирушив на нове бойове завдання. Із ним пропав зв’язок. І буквально через кілька днів Олені повідомили, що її Серафим загинув 26 травня внаслідок ворожого мінометного обстрілу позицій поблизу села Горіхове Покровського району на Донеччині.

Дружина довго не вірила у страшну звістку. Телефонувала, молилася, сподівалась. І тільки коли привезли тіло – прийшла трагічна, нещадна впевненість: він більше не повернеться…

Сьогодні ми схиляємо голови перед його світлою пам’яттю. Ми прощаємося з воїном, який до останнього подиху залишався вірним Україні. Ми прощаємося з батьком, який віддав своє життя за майбутнє своїх донечок, для яких став прикладом. Ми прощаємося з чоловіком, який став опорою і любов’ю для своєї родини. І з просто хорошою людиною, чия доброта, турбота та працьовитість назавжди залишаться у серцях тих, хто його знав.

Серафиме, ти залишаєш цей світ не забутим. У твоїй донечці житиме твоя посмішка, у серці дружини – твоя любов, у нашій пам’яті – твій приклад гідності та мужності.

Вічна слава Герою.

Вічна пам’ять Солодкому Серафиму Володимировичу.