На Трубежі, на грізнім рубежі

Воздравіє поставимо їм свічі:

Вони живі для нас у віковіччі,

І пам’ять їхню не сточить іржі…

Холодного, похмурого зимового ранку 4 лютого 1919 року козаки Баришівської, Березанської, Бориспільської і Вороньківської козачих сотень Переяславського полку вступили у смертельний бій із більшовицьким військом.Два дні тривав нерівний бій. Понад 100 українських героїв загинули, але не відступили й пали смертю хоробрих за волю своєї Батьківщини.

Історична подія  за  участю  героїв – козаків відбулася  4, 5  лютого  1919  року біля  залізничного  мосту через  річку  Трубіж. Тоді  близько  трьох  сотень  хоробрих  захисників  Вітчизни — молодих чоловіків  та  навіть юнаків  — добровільно відгукнулися на  заклик  Української  держави зупинити  московсько –більшовицького агресора  на  підступах  до  Києва.  Подолавши  шлях засніженими  полями,  лісами  й  болотами,  прибули  вони  до  Трубежа  та  зайняли оборону  на правому березі  річки. Командував об’єднаним козацьким  загоном сотник Вороньківської козацької  сотні Іван  Черпак. Це був молодий,  але досвідчений у військовій  справі командир , учасник  Першої світової  війни.

Вступивши  у бій  козаки через брак зброї та набоїв, не мали можливості  розгромити більш численного й добре озброєного ворога. Проте зробили  все , щоб його зупинити : зруйнували на лівому березі Трубежа декілька десятків метрів  залізничної колії, познімали зі шпал рейки та поскидали їх з  насипу. Цим  завадили ворожим броне потягам, що  везли сформоване «правітєльство савєцкой  України» безперешкодно прорватися  до  Києва. Ціль московітів була одна  —  раптово захопити місто й державні установи Української  Народної Республіки, заарештувати або знищити  очільників Директорії.

Після того, як ворожі потяги  зупинилися  перед мостом, українці  з  чотирьох  кулеметів та гвинтівок почали обстрілювати більшовиків, які  вибралися з вагонів, щоб  полагодити  колію. Оскаженілі більшовики відкрили по козаках  шалений гарматний вогонь. Багатьох наших українських героїв  було вбито або тяжко поранено. Але хоробрі козаки, не сподіваючись ні від кого  жодної допомоги, незважаючи на холод, голод і рани, не відступили. Своєю самопожертвою вони зірвали плани ворогів на швидку  перемогу. Третьої ночі вцілілі і поранені козаки організовано  відступили. Тих убитих  побратимів,  яких вони не змогли забрати, знавіснілі  й розлючені більшовики  поскидали у води Трубежа. На  дні цієї річки  ще й  донині покояться кістки  багатьох наших героїв.

Маємо констатувати:  козаки, очолені Іваном Черпаком, затримавши в лютому 1919 року на два дні ворожий наступ на Київ, можливо самі не  усвідомлюючи цього, повторили подвиг київських  гімназистів й студентів,  які наприкінці січня 1918 року на вісім годин  зупинили наступ на столицю червоного ворога біля станції Крути. Щоправда козаки заплатили  за це вп’ятеро більшою кількістю життів. Вони пішли у безсмертя,  залишивши для наступних поколінь  надихаючий приклад  жертовної любові до рідного краю. Вони , як  насіння Нової України  впали на берег  річки Трубіж — і проросло воно,  давши  замість сотень  —  мільйони: героїзм Майдану, героїзм волонтерів, добровольців наших мужніх воїнів – захисників — це  також плід  жертовного подвигу  козаків – побратимів на Трубежі.

Бій  на  Трубежі —  це тріумф  і  трагедія.  У  ньому переплітається  і  біль  і  смуток,  і  гордість  за героїв- козаків. Доречними стали слова  І.Дзюби: «У  людини  високого  ідейного  та духовного  тонусу  є  щось  вище за  саме життя, це  її ідеали, принципи, це честь і гідність, і вона (цебто людина)  може  віддати  за  них своє життя».