Після перегляду першого документального фільму про події в Чорнобилі спогадами поділилася жителька Баришівки)))

Спогади про рідне Поліське.

Маю гарну нагоду сьогодні поділитися спогадами про свій край де я народилася та виросла.

Вчора разом з друзями на площі біля будинку культури ми переглядали документальний фільм про моє рідне Поліське. Я наче опинилася в минулому коли дивилася його. Всі ті рідні стежки , дороги , споруди, річки та мова. Мій дитячий садочок «Дружба» та рідна Поліська середня школа №1 будинок культури – все це не забути. В 1986 році мені було 9 років і проживши ще 10 років дуже все заклалося в моїй пам’яті. Гарно пам’ятаю день 26 травня 1986 року коли не світ не зоря до дідуся приїхав його син з сімє’ю, який працював на ЧАЕС і збирався вранці виходити на зміну , а двері вже були зачинені. Тоді він зібрав саме цінне і рідних та приїхав до батька в с.Вільча Поліського району. Приїхали і ми до дідуся та всі дружньо стали садити картоплю. І дядько почав розповідати що сталося. Ми не розуміли, а в мами з’являлись сльози на очах. Потім на слідуючий день нам повдягали хустки і ми на дорозі зустрічали гостей з Чорнобильського краю та Прип’яті. До нас в сім’ю ніхто не попав, але мені дуже хотілося з кимось познайомитися. Після на початку червня нас з мамою відправили на 3 місяці на чорне море якого ми ніколи не бачили. Були чутки що ми вже не повернемося і т.д. Згодом до нас приїхав тато, але він був лисий. Ми запитали де він дів чуб, а мати пояснила що там було багато радіонуклідів. Незабаром мати відрізала косу собі і мені . Потім кожного року нас возили в табори але вже без батьків. І гарно пам’ятаю ту мить коли прощалась зі своїми улюбленими тваринами та батьками перед поїздками. Ешалон автобусів з дітьми в піонерських формах підвозив нас до поїздів. Хто плакав хто сміявся. а дехто тихо сидів не показуючи свій біль прямуючи дорогою. І причому брати і сестри були по різних автобусах та таборах всі розподілені були по класах з своїми класними керівниками. Нам розповідали коли нас не було як мили піною дахи будинків, дороги та машини. Згодом в класі ставало все менше дітей і з чотирьох паралельних класів був уже один. Деякі однокласники приїзджали провідувати тих хто лишився і ділилися спогадами та враженнями про нове життя. А саме страшніше було коли йдеш по вулицях, а хати пустіли одна за одною. Так нас всіх порозкидали по всій Україні. Тепер у мене родичі та знайомі живуть у Харківській, Полтавській, Сумській та інших областях і я маю нагоду їх провідувати. До речі мій дядько який працював на ЧАЕС з того часу проживає в Тюмені я теж там побувала. Спогадів ще залишилося багато і про ягоди та фрукти яких не дозволяли брати та траву, що була недоторкана, шкільні лінійки та мітинги пам’яті героїв Чорнобиля і т.д.

З 1996 року я проживаю на Баришівській землі і теж люблю її як рідну. Тут я здобула вищу освіту , знайшла улюблену роботу, зустріла свого чоловіка та народила двох діток і вдячна своїм батькам що вибрали саме цей край.

В.о.директора Баришівської ДЮСШ Наталія Конюшок

Нагору