Саме так відгукуються про Володимира Сторожука знайомі. Був опорою і підтримкою для рідних і друзів. Щирим, добрим, життєрадісним. Побратими ж шанували в ньому відповідальність і мужність.

– Ці риси характеру й зіграли вирішальну роль тоді, у березні 2022 року, коли він вирішив приєднатися до батальйону територіальної оборони, – розповідає дружина Вікторія. – Тоді Ромчику виповнився лише рік. Я просила, благала його не йти. Не послухав, сказав: «Хто, як не я?».

Володимир Сторожук народився 25 липня 1981 року у Волошинівці, тут зростав і навчався у місцевій школі. У батьків, Володимира Володимировича і Марії Йосипівни, він був першим сином, але не єдиною дитиною. Три сестри, Леся, Альона і Алла, завжди були під його опікою – із дитинства і вже в дорослому житті.

Після закінчення Волошинівської школи Володимир служив в армії – як і годиться чоловіку, як навчав батько. Вже потім навчався в Інституті електрозварювання імені Євгена Патона. Працював за спеціальністю у столичних підприємствах: спочатку на фірмі «Кванта», пізніше – на ТОВ «Промислова група «ОРІОН»». Саме тут застала його велика війна. Із перших днів на підприємстві, яке серед іншого займалося виготовленням металевих виробів, почали робити протитанкові їжаки. І це була неабияка допомога військовим, армії. Та Володимиру здавалося, що цього замало для захисту країни, тому поїхав у Бровари і вступив до лав територіальної оборони.

Дружина Вікторія просила залишитися, не йти. Не слухав.

– Він завжди прагнув справедливості. Знав, що може бути корисним, адже служив в армії. Давав присягу, значить має дотримати слова, – розповідає згорьована дружина.

Вони познайомилися, коли Вікторії було 17 років. Вона, юна киянка, приїздила у Борщів до бабусі. І неабияк запала в око і серце на той час 25-річному Володі. Закохані зустрічалися кілька років, та потім розійшлися. Десять років кожен із них шукав своє щастя. Періодично бачилися на святкуванні дня народження Тані – доньки Вовиної сестри Лесі, для якої Вікторію обрали хрещеною мамою. І ось одна з коротких традиційних розмов знову повернула відчуття закоханості. «Я більше тебе не відпущу!» – сказав Володимир і дотримав слова. Пара знову почала зустрічатися, згодом одружилися. Жили в Києві, частенько приїздили до родичів у Борщів. Згодом тут і лишилися.

Із кінця березня 2022 року Володимир Сторожук у складі 136-ого батальйону територіальної оборони брав участь у звільненні Броварського району та Київщини, зачистки попередньо окупованих населених пунктів. А вже незабаром після бойової підготовки й злагодження були направлені для оборони Бахмуту. А там – активні бойові дії, просування ворога, які знищували все на своєму шляху. Їхній підрозділ поніс втрати. Вцілілих військових вивели з зони бойових дій і задіяли до оборони неба над Київщиною. Та не надовго. Бо ж незабаром батальйон знову був залучений до бойових дій. На пів року на Донецькому напрямку.

Для Вікторії, яка щойно народила другого синочка – Захарчика, цей час здавався вічністю.

– Важко було без нього фізично. Але він не залишав нас без спілкування, – розповідає дружина. – Як тільки у нього з’являвся зв’язок і можливість, ми говорили по відеозв’язку. Він хотів дивитися на синочків, бачити, як вони зростають, змінюються. Постійно казав, що любить нас більше за все на світі…

Як і під час останньої розмови, 29 травня, коли він подзвонив пізно увечері й сказав, що йде на два дні на позиції, буде без зв’язку.

– Розмова тривала кілька хвилинок. Просив, щоб не хвилювалася, – плаче. – А якщо до суботи не передзвонить, щоб я зв’язалася з Бєлкою (позивний медикині з батальйону).

Вони мали утримувати українські позиції поблизу населеного пункту Іванівка Куп’янського району на Харківщині. На цей напрямок батальйон вивели на початку травня, хоча вони лише в кінці лютого повернулися з Донеччини.

– Вова отримав осколкове поранення на Донецькому напрямку. І тоді втратив автомат під час евакуації, – розповідає Вікторія. – Я йому казала про знак – так доля натякає, що для нього війна має закінчитися. Та він, як завжди, жартома казав, що він кулеметник і цю зброю має. Тож поки має пальці на руках, буде воювати.

У суботу, як і наказав чоловік, Вікторія подзвонила, але до дружини побратима. Запитала, чи знає вона обстановку, чому хлопці не виходять на зв’язок. І Люда, дружина Сергія Ксенофонтова, пізніше віддзвонилася і крізь сльози прокричала: «Наші хлопці двухсоті!».

Для Вікторії зупинився світ. Лиш чула шум і постріли в голові. Здавалося, з грудей вирвали серце… Із маленькими синочками на руках вона лишається сама…

Кулеметник стрілецького відділення військової частини А7302 солдат Володимир Володимирович Сторожук героїчно загинув. Так написано у сповіщенні про смерть, так Вікторія і розповідатиме синочкам.

Це були ворожі дрони, які вбили наших захисників… Тих, хто йшов до війська за волю українську, хто зброю брав до рук, щоб захищати родини, села і міста, щоб вигнати із нашої землі заблукалих окупантів. Тих, хто віддано і мужньо воював за свободу нашу, за життя для нас. Ціною власного…

Низький уклін і вічна пам’ять Герою…

Схиляємо голови у глибокій скорботі і висловлюємо щирі співчуття рідним загиблого…