Скорботний день… На щиті додому повернувся навідник 2 відділення кулеметного взводу 1 стрілецької роти 27 стрілецького батальйону в/ч А4046 Боровик Олександр Анатолійович…

Сьогодні вся громада навколішках проводжала Героя в останній шлях…

Загинув захисник у результаті ворожого автоматного обстрілу… Автоматного, майже впритул… Під час штурму однієї з позицій неподалік Часового Яру, на Донеччині…

Олександр – корінний баришівчанин, народився 21 грудня 1976 року, навчався в Баришівській загальноосвітній школі №2. Нічим не відрізняючись від ровесників, він проживав звичайне життя юнака: школа, армія, навчання, робота, сім’я…

Спочатку навчався в столичному інституті сухопутних військ, а вже пізніше – закінчив ВНЗ «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», отримавши кваліфікацію інженера з автомобільного транспорту.

Він – міліціонер Полку міліції спеціального призначення, працівник Міністерства внутрішніх справ, інженер Центру таймерних обчислювальних систем інституту кібернетики Національної академії наук України… А ще – дбайливий син, турботливий брат, коханий чоловік і люблячий батько!

Із однокласницею Танею Олександр побрався у 20-річному віці. В результаті кохання з’явився на світ первісток і єдиний син – Дмитро.

Небагатослівний, але чесний і справедливий, мав чудове почуття гумору. Жартівник і душа компанії, добряк, він завжди прийде на допомогу. Підтримував і близьких, і малознайомих людей, дружину, сина та побратимів – по-батьківськи, з розумінням і ноткою виховання. Він завжди думав про людей, оточуючих, ніколи не відмовляв у допомозі чи пораді.

Із початком вторгнення росіян на територію України Олександр разом із керівництвом підприємства «Металогальва», де працював, опікувався обладнанням на виробництві. Бо деякі екземпляри були одиничними на всю Україну і їх треба було зберегти неушкодженими. Тут робили і їжаки – металеві протитранспортні загородження. А потім була охорона громадського порядку і об’єктів критичної інфраструктури у Баришівці разом із колегами-поліціянтами. А вже незабаром – нетривала підготовка до бойових дій у Баришівці, в Обухові і… участь у бойових діях у битві за Ірпінь у березні 2022 року.

А далі – звільнення Ірпеня (за це отримав нагороду), зачистка попередньо окупованих населених пунктів Київщини, Чернігівщини, злагодження і… схід, буремний схід.

Побратими дуже поважали й любили Олександра. На позиції – тільки з ним, у розвідку чи бій – тільки з Олександром. Будучи простим солдатом, він умів мотивувати і вести за собою, бо був завжди першим! Він умів підтримати морально і підбадьорити за потреби, бо був сильним. Він давно зрозумів, що тут, на війні, люди змінюються, і давав шанс усім продемонструвати своє внутрішнє «я». Беріг побратимів, йшов уперед першим. За це його спочатку навивали «Генералом», а потім – «Аміго», що означало «друг». Бо за потреби – підставляв плече, у бою – ховав хлопців за власною спиною, а для юнаків був як батько – турботливим і люблячим…

Із родиною говорив при любій нагоді, головне – почути голос. І кожен дзвінок для дружини – наче очікування манни з неба, бо був постійно в роботі, відрядженнях. Коли зовсім не було можливості зідзвонитися, давав про себе звістку через побратимів. Усі розмови – про побутові проблеми, домашні справи, про онучку та про фронтових котиків і собачок… Де б він не був, всюди знайде чотирилапих любленців.

«Ми не удвох говоримо», – казав дружині, переконуючи, що їх прослуховують.

Мало розповідав, боявся засмутити, налякати, не хотів, щоб через нього хвилювалися. Але так щиро говорив і писав повідомлення про кохання, наче колись, ще в юнацтві…

Все питав за внучку, єдину внучку, яку так чекав, але зміг потримати на руках лише тричі… Зараз крихітці 5 місяців. Її назвали Вікторією, вірячи і сподіваючись на перемогу, українську перемогу!

Більше двох років служби, гарячі точки, постійна зміна позицій, зміна тактики. Але постійно – лінія фронту, і ворог все ближче. Олександр умів утримувати позиції, умів перехитрити ворога, умів знайти вихід із будь-якої ситуації.

16 березня він попередив рідних про зміну напрямку роботи, про те, що виходить на позиції і можливо 2-3 тижні не матиме зв’язку. А вже 22-го Олександр загинув під час штурму ворожих позицій. Про це побратими повідомили Тані 27 березня, пообіцявши, що заберуть тіло свого героя і наставника…

Герой! Він загинув смертю хоробрих! Відданий патріот і вірний син України до останнього подиху боровся за світле майбутнє для нащадків! Бо ж «Хто, якщо не я?». Так він постійно казав!

Можливо, саме такі відважні треба Богу, аби сформувати військо там, на небесах, і охороняти нас звідти… А він так потрібен родині… Сину Дмитру, дружині Тетяні, сестрі Оксані й батьку Анатолію Івановичу…