У Баришівській громаді знову траурні стрічки: на щиті повернувся солдат Руслан Володимирович Білоцький – стрілець-помічник гранатометника 2-ого піхотного відділення 3-ого піхотного взводу 1-ої піхотної роти військової частини А4971, який загинув смертю хоробрих під час ворожого обстрілу позицій поблизу населеного пункту Васюківка Бахмутського району Донецької області 9 березня.

Народився Руслан Білоцький 18 жовтня 1971 року у Радомишлі Житомирської області. Навчався у місцевій школі, після закінчення якої був призваний на строкову військову службу.

У рідному містечку познайомився з майбутньою дружиною із Баришівки.

У молодого подружжя народилося троє дітей – первісток Володя і наступного року двійнята Яна і Діана. Оточені любов’ю і турботою, в атмосфері взаєморозуміння й гармонії виховувалися діти. Змалечку привчалися до сільської роботи й допомоги батькам, бо сім’я тримала немале господарство з коровами і навіть конем. Руслан тоді працював водієм голови місцевого колгоспу.

Пізніше родина переїхала до Баришівки, де власноруч збудували будинок. Цеглинка за цеглинкою від фундаменту й до даху, до останнього гвіздочка – самостійно.

Руслан Білоцький – був на всі руки майстром, особливо професійно – в будівництві. Він допомагав і друзям, і знайомим, і на замовлення – нікому й ніколи не відмовляв. Навіть коли зовсім не було вільного часу. Був страшенним трудоголіком, за будь-якої погоди і пори дня, працьовитим, відповідальним.

А яка краса в них у дворі – квіти, деревцята, кущі – все посаджено й доглянуто дбайливими руками обох господарів. Завжди мали домашніх тварин, бо їх тут люблять. А ще Руслан був затятим рибаком.

У родині цінували сімейні традиції, часто вечори проводили разом, любили дивитися футбол і лузкати насіння. Жартували, сміялися… Руслан мав хороше почуття гумору, любив повеселитися, щоб із танцями, та під українські народні.

Дівчатками і в дорослому віці діставалися цукерки «від зайчика». А Тамілу, поки не було машини, чоловік завжди на велосипеді відвозив на роботу і забирав додому. Взагалі турбота один про одного в цій родині завжди була цінною.

Це було до вторгнення… 24 лютого син Володя і зять Дмитро стали до зброї, на захист країни, містечка, а Руслана залишили захищати дівчат – дружину і доньок. Хлопці приєдналися до лав 136-ого батальйону територіальної оборони.

Після деокупації сіл Баришівської громади не витримав – пішов до військкомату і Руслан. Рота охорони, зачистка й розмінування Київщини, тривала підготовка, охорона прикордоння, навчання в Німеччині… і схід… Бахмутський напрямок… Піхота, утримання позицій і… ворожий обстріл…

Кажуть, що Руслан спочатку був без свідомості, але живий. Та незабаром помер… На позиціях, свідомо і вперто опираючись ворогу, який намагається забрати у нас все!

Та того дня ворожа зброя забрала життя люблячого чоловіка, дбайливого татуся, лагідного дідуся. Свого «Котигорошка» (так він називав свого єдиного внука Михайлика) йому лише двічі вдалося потримати на руках.

Вічна пам’ять Герою…

Щирі співчуття рідним…