4 липня в районі населеного пункту Ступочки (Краматорський район, Донеччина) внаслідок ворожого артилерійського обстрілу загинув наш земляк – солдат Паламар Максим Дем’янович, який був зенітником зенітно-ракетного взводу 5-тої окремої штурмової Київської бригади (в/ч А4010).

Народився Максим 26 квітня 1988 року у смт Поліське. Був найменшим у сім’ї, п’ятим. Так, мамин і татів мазун, але ніколи не був розбалуваним. Навпаки – вирізнявся серйозністю і цілеспрямованістю з дитинства.

У школу ходив вже в Сезенкові, куди родину переселили із забрудненої радіацією території.

Як дитина, яка постраждала від Чорнобильської трагедії, неодноразово їздив до Італії, так припав до душі одній родині, що спілкувався з ними протягом усього життя.

У школі хлопчик вирізнявся своєю серйозністю і відповідальністю. Непогано вчився, добре знав математику. Навіть своїм племінникам уже в дорослому віці допомагав із цим предметом.

Завжди допомагав батькам, старшим сестрам і брату по господарству. У великій сім’ї тримали і корів, і кроликів, тож робота знаходилася всім. Тому й був працьовитим, не цурався роботи, не байдикував.

Після закінчення школи вступив до Національного авіаційного університету – мріяв стати льотчиком. Та після смерті батька, на другому курсі кинув навчання, аби мати можливість заробляти кошти, щоб допомагати мамі. Так і працював з тих пір на різних місцевих підприємствах. І всюди віддавався роботі на повну.

Як розповідає сестра Ніна, Максим із перших днів вторгнення рвався на фронт. Та рідні стримували його. І коли на роботі вручили повістку, він навіть зрадів.

5 вересня 2023 року Максим поїхав на навчання. Через півтора місяці – вже був у Костянтинівці, у складі зенітно-ракетного взводу 5-тої окремої штурмової Київської бригади.

Головне завдання – збивати ворожі безпілотні літальні апарати на передовій лінії фронту, аби не дати цим вбивчим пташкам дістатися до українських позицій і цивільного населення.

Часто дзвонив і писав рідним – мамі, сестрам, брату, племінникам. Та розмови були скупими й короткими, бо про службу розповідав мало. Його «Все добре» заспокоювало. Він завжди повідомляв, коли й на скільки йде на позиції. Як розповідають рідні, тоді прослідковувався якийсь азарт і оптимізм у його словах.

Йому ніколи нічого не треба було. Все купував сам, нічого не просив, і на рідних сварився, коли щось відправляли йому. У нього завжди все було і всього вистачало.

А вже після двотижневої відпустки у березні цього року все змінилося. Так, і ситуація на фронті ускладнилася, і підхід до служби став іншим.

Він все частіше був тривожним. Бо бачив втрати української армії і безупинні просування ворога. Особливо останні кілька днів, наче відчував…

Того дня, 4 липня, у бліндажі усі загинули від ворожого артилерійського обстрілу…

Він ще не мав сім’ї, бо мрія спочатку побудувати дім, куди приведе майбутню дружину. Зате мав дружню родину, де панувала любов, турбота і розуміння.

Мрія Максима, на жаль, не здійсниться. Бо він своє життя віддав заради мрії мільйонів українців.

Ми маємо цінувати кожне віддане за нас життя!

Вічна пам’ять Герою…