Сьогодні Баришівська громада провела в останній шлях Героя-захисника – Жерносєкова Олександра Андрійовича, гранатометника десантно-штурмового батальйону 95-ої ОДШБ, який загинув під час виконання бойових завдань у боротьбі за Україну поблизу н.п. Погребки Суджанського району Курської області.

Народився Олександр Жерносєков 28 грудня 1968 року у Києві, де зростав і постійно проживав. Після закінчення школи, навчався у професійно-технічному училищі, де отримав спеціальність водія будівельно-дорожніх машин.

Так і пов’язав після армії всю свою трудову діяльність із кермом, машинами, дорогою…

Це було його єдиним захопленням. Звісно, до знайомства з Тетяною. Тут було кохання з першого погляду. Олександр дуже швидко став турботливим і люблячим батьком для трирічної Олі.

«Саша був найкращим, – розповідає крізь сльози дружина Тетяна. – Добрий, турботливий, розумний. Безвідмовний – він допомагав усім і завжди. Любив усіх нас дуже, дочку, сина, внука. Працьовитий – ніколи не сидів без діла, весь час щось робив. Міг прилягти лиш тоді, коли дуже втомиться чи захворіє. Я не можу згадати жодного його недоліку».

І не треба. Бо Олександр Андрійович дійсно був хорошою людиною, мав багато друзів, користувався авторитетом серед колег. Усі справи завершував, нікому не відмовляв у допомозі та ще й мав хороше почуття гумору.

Лише через 13 років спільного життя закохані одружилися і повінчалися. З’явився в родині й син – Діма. Йому зараз 18 років. Добре, що він так схожий на батька.

Пізніше родина купила будинок у Власівці, який став для них не просто дачею, а місцем втілення мрій із юності, місцем відпочинку й перезавантаження. Тут Олександр дуже любив бути, працювати, доглядати за двором, деревами, городом. Коли почалося велике вторгнення, це місце стало прихистком для всієї родини.

Дружина, діти, внук були тут. А сам Олександр постійно працював, бо робота на держпідприємстві «Укрхімтрансаміак» того вимагала.

… Повістку вручили Олександру у квітні цього року і відразу направили до навчального центру. І поки вся родина нервувала й хвилювалася, він намагався вгамовувати емоції всіх і спокійно, без зайвих вагань, збирався на війну.

Розповідав, що було важко вже під час навчань, адже виснажливі тренування й фізичні навантаження не відповідали його віку. Та він з усім справлявся на рівні з набагато молодшими хлопцями.

«Після Десни направили в Житомир, – розповідає дружина. – І тут ми вже не могли знайти собі місця. Бо ж Сашу направили в 95-ту десантно-штурмову бригаду. У 55 років! Сподівалися, що водієм. Та був він піхотинцем-штурмовиком, а в документах – гранатометником».

Із 29 червня – Слов’янськ. Куди ходили працювати – не казав, скільки б рідні не випитували. Тільки інколи, коли дружина розповідала про прочитані успіхи 95-ої бригади, зі скромною гордістю зізнавався, що то їхня робота. Але більше ні слова. Знали, що стримують ворога, повертають українську землю, штурмуючи захоплені ворогом позиції. І лінія їхньої роботи – широка.

«Про те, що був у Торецьку, коли там було пекло, дізналися лише з медичної довідки після поранення, – розповідає дочка. – Був приліт ворожого дрона. Йому тоді пощастило найбільше: вижив і, як казав: «просто контузило». А більше нічого не розповідав».

Після 5-тиденного лікування в Слов’янському госпіталі – відразу до роботи, в штурм.

Олександр зізнавався родині, що було важко фізично, та намагався не відставати від хлопців. Розповідав про відсутність їжі, провізії, погане харчування. Це була своєрідна гра на виживання. Мало і не часто. Як наслідок – схуд на 15 кілограмів! Було надзвичайно важко й морально! Бо Олександр – не з тих, хто міг би вбити… бо вороги – то теж люди. Але щоб самим вижити, доводилося…

Під час бою, відступали, наступив на арматуру, розпоров гомілку. Знову в госпіталь. Та там пробув зовсім не довго, бо потрібно було тренуватися, готуватися до чогось серйозного… Хто б міг подумати, що до звільнення населених пунктів у росії…

«Він завжди з гумором відповідав на наші хвилювання, все жартував. Запевняв, що треба протриматися до осені, тоді все зміниться, – розповідає дружина. – А 6 серпня повідомив, що переїжджають. Напрямок не знає. Потім сказав, що їдуть у бік Сум і далі. Що вийде на зв’язок через 10 днів».

Та через 12 днів до Тетяни подзвонила слідча і повідомила, що її чоловік вважається зниклим безвісти… у Курській області.

Це вже потім родині пояснили, що у будинок, де були хлопці, прилетіла ворожа ракета. Їх було троє, усі загинули, серед них – найстарший Олександр Жерносєков.

Обгоріле маленьке тіло, худе, зовсім не схоже на того Олександра, який ішов на війну. Та таке рідне обличчя із усмішкою на вустах… Впізнали…

Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, лагідним дідусем, хорошим другом, кумом, колегою, а ще, як виявилося, мужнім і сміливим воїном. Він боронив рідну землю та кожного з нас і поклав своє життя за майбутнє України, за її незалежність та свободу.

Низький уклін Герою-захиснику за мужність і відвагу!

Щирі співчуття рідним і близьким, які втратили найдорожчу людину. Поділяємо їхній біль і схиляємо голови у шані перед подвигом Героя.