Баришівка прощалася з героєм-захисником, який свідомо обрав для себе непростий шлях воїна і віддано захищав свободу, незалежність та мирне майбуття для нас та нашої неньки України, сержантом в/ч А4754 Андрієм Анатолієвичем Васильцем.

Андрій Василець народився 7 листопада 1981 року. Первісток у молодої сім’ї, гордість для батьків, гідний приклад для меншого брата Ярослава. Був спокійним, слухняним, ввічливим хлопчиком. Навчався у Баришівській школі, що тепер імені Миколи Зерова. Був відмінником у класі, душею компанії. Його любили вчителі, поважали ровесники. Після школи навчався в Київському транспортно-економічному коледжі. Як і годиться справжньому чоловіку, служив в армії. Трудова діяльність у більшій мірі була пов’язана з водійською справою.

У 2007 році познайомився з Наталею, яка стала для нього дружиною, вірною подругою і опорою. В щасливому шлюбі народилося двоє прекрасних дівчаток – Яна і Даша.

Незважаючи на те, що Андрій та Наталя розлучилися, вони продовжували жити разом, аби дівчатка виховувалися в повноцінній сім’ї, де і справді панувала злагода і турбота один про одного.

А потім прийшла війна, яка застала родину в Рудницькому, де вони проживали десять років.

Після деокупації Рудницького Андрій, військовий зв’язківець, сам пішов до військкомату, аби стати на захист родини та країни.

І майже відразу, після підготовки, у складі 115 окремої бригади територіальної оборони був направлений на східні рубежі. Їхній підрозділ «працював» під Опитним, недалеко від Донецького аеропорту. «Гарячі» точки, складні бої… Ворог просувався, мав перевагу в озброєнні… Їхній підрозділ зазнавав втрат.

Та Андрій, напевно, родився в сорочці. Так тоді казали всі і дякували вищим силам, що він після більше десятка осколкових поранень, які наскрізь прошили бронежилет, залишився живим… Тоді, у вересні 2022 року він втратив багатьох побратимів. Оперативні втручання, тривале лікування, коротка реабілітація і боєць знову став до бою. Бо інакше він просто не міг!

Миколаївська область, Сумська, прикордоння. Від захисту рубежів Андрія перевели на інструктування військових. Адже бойовий досвід дозволяв навчати новобранців, а от стан здоров’я постійно підводив бійця. Давалися в знаки наслідки від поранень, контузій, навантаження…

Після лікування цієї зими він знову повернувся в підрозділ. Але попрацював не довго, і місяць тому знову потребував лікування. Тривала терапія не змогла покращити його стан… 26 лютого серце військового зупинилося.

Кажуть, він важко переживав втрати побратимів. Хвилювався про знайомих, які брали участь у бойових діях. Він був хорошим і уважним другом, турбувався про донечок, батьків, піклувався про Світлану – кохання, яке знайшов у Полтаві.

Про Андрія згадують лише позитивно – турботливий син, хороший брат, люблячий чоловік, лагідний і найкращий батько, вірний друг і побратим… Веселий, дружелюбний, компанійський. На нього завжди можна було покластися. Підтримає, допоможу, не підведе!

Можна було… Допоки його серце не перестало битися!

Сержант в/ч А4754 Андрій Анатолійович Василець – це ще одна жертва війни! Наслідок агресії ерефії, тероризму, безжальності нелюдів! Вічна пам’ять герою!