22 січня минає сьома річниця з дня загибелі нашого земляка з села Морозівка Дениса Григоровича Поповича

22 січня минає  сьома річниця  з дня загибелі нашого земляка з села Морозівка Дениса Григоровича Поповича. В Баришівській центральній бібліотеці для дорослих відділу культури та туризму Баришівської селищної ради   підготовано біобібліографічну довідку  «ЙОГО  ВІЙНА  В  БЕЗСМЕРТЯ ЗАПИСАЛА…» з серії «Герої не вмирають».  Ця серія присвячена  герям Баришівщини , які загинули захищаючи суверенітет та територіальну цілісність нашої держави

Денис Григорович Попович народився 28 червня 1979 року в с. Морозівка Київської області. Закінчив місцеву середню школу. Строкову службу проходив у внутрішніх військах на Житомирщині. Повернувшись з армії вступив до Київського університету ринкових відносин, де здобув професію менеджера зовнішноекономічної діяльності.а

Про подвиг земляка знає кожен місцевий школяр, а його віддана служба народові України залишиться у пам’яті односельців як приклад честі й доблесті

Денис Попович (позивний – Денді) із Морозівки загинув 22 січня 2015 року : коли вся Україна відзначала День Соборності, він разом із іншими військовослужбовцями тримав оборону в селі Опитному, Ясинуватського району Донецької області. Там і прийняв свій останній бій, ціною власного життя, врятувавши від вірної смерті близько 50- ти побратимів.

Той спекотний липневий день його мама Надія Леонідівна памятає і нині, звинувачуючи себе у смерті сина : «Денис із дружиною Юлею були на дачі, коли принесли повістку з військомату. У ту мить материнське серце відчуло біду. Хотіла порвати, викинути, сховати… Але знала : Денис не пробачить. Він був таким чесним і справедливим!» Ще на початку воєнних дій на Сході Денис хотів піти на фронт добровольцем. Тоді рідні його зупинили, переконали лишитися вдома, виховувати і ростити синочків Кирила та Іллю.

Та коли отримав офіційний виклик, вагатися не став. Спершу проходив перепідготовку у військовій частині у Василькові. А потім була зона АТО, на яку він поїхав гранатометником 40-ї бригади авіації зведеного загону Повітряних сил України.

22 січня 2015 року до Донецького аеропорту рушила колона техніки проросійських бойовиків батальйонно-тактична група ДНР, підкріплена 10ма танками Т-72 та протитанковою батареєю МТ-12 – рухалися з українськими пізнавальними тактичними знаками. На спостережному пункті «Зеніту» знаходився боєць Ігор Ємельянов, котрий розпізнав підступний хід. За кілька хвилин завязався бій із сепаратистами, які взяли наш загін в оточення. Із захисного укриття вести бій можна було лише в одному напрямку. Як Денис здогадався, що ворог із важкою технікою наступає також із тилу, ніхто пояснити не може. «Денді»,  як називали його бойові товариші, нашвидкуруч накинувши бронежилет і прихопивши гранотомет, вискочив на відкритий простір. Шансів вижити в такій ситуації у нього не було, але завдяки підбитому БТРу вдалося виграти дорогоцінний час. В тому бою загинуло двоє бійців. А якби не героїчний вчинок «Денді», вбитих було б близько півсотні.

Як згадує Надія Леонідівна, того трагічного дня вона розмовляла з сином близько десятої години ранку. А десь хвилин за 20-30 він загинув. До ротації залишалось десять днів…

Після смерті у Дениса Поповича залишилась дружина і двоє маленьких синів : 2008 та 2011 років народження.

 « Денис був доброю і веселою людиною, надійним товаришем. В нього було багато друзів, яких він поважав. Але більш за все він цінував свою сім’ю : мене та двох наших дітей. Любив він їх безмежно. Виховував, вчив їх бути справедливими, добрими та щирими. Денис був патріотом України, добрим і надійним чоловіком, люблячим батьком» – розповідає, згадуючи свого чоловіка його дружина Юлія.

Його земляки створили фільм «Війна очима Дениса» змонтований з фотографій та знятого ним відео. В одному з фрагментів відеозапису Денис, розповідаючи про свої військові будні й побут військовослужбовців,  сказав: «Далі буде…». Та продовження не було…

Поховали Дениса Поповича в рідному селі Морозівка.

Вулицю Леніна в Морозівці перейменували у вулицю Дениса Поповича. Місцева школа, де колись навчався Денис Попович, також носить ім’я героя.

Кажуть, «Герої не вмирають» – вони вічно в нашій пам’яті. Але вмирають сини, чоловіки й батьки, які вже ніколи не повернуться до рідної домівки, не обнімуть матерів, дружин, не пригорнуть до серця діточок. Для зустрічей із ними запалюють поминальну свічу.

Молімося ж за те, щоб в Україні нарешті настав довгоочікуваний мир, а всі чоловіки з перемогою повернулися до своїх батьків, дружин та дітей.

Нагору