День, коли на війні загинув 52-річний баришівчанин Деркач Едуард Володимирович.

Народився майбутній Герой 16 квітня 1972 року. Був третьою дитиною в сім’ї, та балуваним не став. Бо батько Володимир, на жаль, помер, коли вони з сестрою Ларисою були ще малі. Тож він залишився єдиним чоловіком в сім’ї, мав підтримувати маму Катерину, яка виховувала їх самостійно.

Навчався в Баришівській школі до 8 класу, потім – у Бориспільському професійному ліцеї на кам’янчика. Маючи вмілі руки, працював на різних роботах, постійно розширюючи спектр своєї діяльності. Тож і міг то сантехніку ремонтувати, то електрику проводити, то відділення банку охороняти.

Був неймовірним добряком, щирим, завжди усміхненим і мав хороше почуття гумору. Попри різні життєві ситуації й проблеми, завжди для оточуючих у нього було «Все добре». Справжній оптиміст. Як розповідають рідні, мав уміння вляпатися в халепи, але ніколи не відмовляв у допомозі.

Риболовив. Та найбільше задоволення йому приносило майструвати техніку – любив лагодити телефони, магнітоли.

Після початку повномасштабного вторгнення не раз закидав рідним про бажання бути учасником війни. І от таки прийняв рішення. Побачив у фейсбуці рекламу-запрошення до Окремої президентської бригади, дізнався про вимоги, зібрав документи і поїхав до військової частини у Рівне. І це попри те, що мав протипокази до військової служби через травму руки і пластину в ній.

І почалося нове життя. Навчання на полігонах, злагодження бойового підрозділу, а потім – зона бойових дій. Спочатку – Авдіївка, коли там було пекло, потім працювали на Харківському напрямку, а тепер – на Покровському.

Гранатометник Едуард Володимирович працював у найгарячіших точках фронту, віддано виконував свій військовий обов’язок, за що і був відзначений високою нагородою – …

Він ніколи не скаржився, мало що розповідав про свої солдатські будні. Більше хвилювався за рідних. Особливо – про свою хрещену тітку Ніну – піклувався, телефонував, допомагав. Казав, що їм легше, бо на фронті вони готові до прильотів, знають, звідки чекати чергового удару, а в тилу люди менш захищені.

Любив тварин. Усі фронтові собаки й коти знали його, бо нагодує, попестить, рідним на відео покаже, сфотографує.

Едуард Володимирович переніс два інсульти. Ще під час навчання. І він не змусив його відмовитися від бажання захищати країну. Відновившись за короткий період, він швидко повернувся у підрозділ.

Йому подобалося. Бо колектив був хороший, де кожен із підрозділу за всіх, і всі за одного, турбувалися й підтримували один одного. Були як сім’я. Відчував себе в своїй тарілці. Гордився і розповідав, що тут військові у формі – це зовсім інші люди, з іншими поглядами, характерами, які щиро хочуть перемоги і жертовно досягають її. Він говорив, що в підрозділі були люди різного віку, та вони виснажилися, стомилися воювати з початку війни, і дійсно потребували заміни, поповнення молодшими хлопцями.

Розповідав, що були забезпечені всім – від продовольство до озброєння. Тож працювати було чим. І вони відчайдушно працювали. Особливо на Покровському напрямку. Як розповідав рідним, що й рук після відпрацювання по ворогу підняти не міг. Він знав обстановку, тож свідомо казав, що це дорога в один кінець.

Про загибель Едуарда Володимировича («Японець» – таким був його позивний) рідним повідомив його найкращий друг на фронті, побратим і тезка – також Едуард Миколайович, до речі, старший на кілька років. Вони залишилися удвох з підрозділу живими після боїв за Авдіївку.

А пізніше рідним вже надійшло і офіційне сповіщення про те, що солдат Деркач Едуард Володимировичем, який був номером обслуги 2 відділення гранатометного взводу 2 механізованого батальйону Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького (в/ч A0222), 25 вересня, виконуючи бойове завдання, загинув від отриманих травм внаслідок обстрілу в районі населеного пункту Цукурине Покровського району Донецької області.

Війна забрала у Лариси Володимирівни брата, у двох синів Дениса й Олександра – батька, а у люблячих дружин – чоловіка.

Сьогодні спустошені не лише родини рідних Едуарда Володимировича, в жалобі вся громада, яка втратили захисника, товариша, друга, сусіда і просто хорошу людину…

Ми маємо цінувати кожне віддане за нас життя! 

Вічна пам’ять Герою.