Ще один воїн доєднався до небесного війська нашої громади… Юр Богдан Євгенович – гранатометник зведеного взводу в/ч А2986, загинув 8 лютого під час артилерійського обстрілу поблизу н.п. Успенівка Покровського району Донецької області.

Народився Богдан 8 вересня 1990 року в Баришівці, проживав у Селищі, де й навчався в місцевій школі.

Однокласники називали його Бодя. Як розповідають, він був дуже позитивною людиною і в будь-якій ситуації завжди усміхався. Був життєрадісним, підіймав настрій іншим, ніколи не відмовляв у допомозі.

У молодших класах, коли писали твір про майбутню професію, Бодя написав, що хоче бути банкіром.

У 2007 році, закінчивши 11-ть класів, Богдан пішов навчатися до технічно-професійного училища на каменяра-зварювальника. Потім, через два роки вступив до будівельного технікуму. Заочно навчаючись, працював на будівництві .

У 2010-ому пішов служити в армію – Вінницька область, с.Гавришівка, військовий аеродром – водієм та діловодом.

Із самого малечку любив малювати, це було його хобі. Де б не знаходився, при ньому завжди були ручка, зошит та маркер. А будучи в дорослому віці, намалював ескіз, з якого зробили макет Герба села Селище.

У 2022-ому, коли розпочалось повномасштабне вторгнення, будучи в Києві, добровільно пішов до військкомату, але тоді його не взяли…

Восени 2024-ого, коли прийшла повістка в село, не роздумуючи відразу пішов забирати зі словами «Хто вас буде захищати, як не я?».

Мати Валентина не пускала сина по повістку. Бо ж вона вже втратила чоловіка: Олександр Черненко, 1974 р.н., який входив у сили спротиву і чергував на блокпосту, загинув під час підриву мосту у Селищі 2 березня 2022 року, коли окупанти намагалися прорватися до Баришівки. Та Богдан відповів мамі: «Як я буду в очі хлопцям дивитися, коли вони повернуться?».

Все відбувалося швидко: військово-лікарська комісія, навчальний центр і передова. Впертий і впевнений, Богдан ні на що не скаржився і не відмовлявся виконувати накази. А побратими розповідають, що він із тих, хто завжди першим виконував всі бойові завдання. Зізнавався тільки, що йому тяжко давалась військово-медична допомога…

Рідним писав, що в нього все добре. І жартома додавав: «Головне, що живий і здоровий». А от нещодавно похвалився мамі, що накупив солодощів, які, на жаль, із речами повернулися додому…

Їхавши на позицію, сказав, що зовсім не хвилюється, що все буде добре. Та, на жаль, не так сталося, як гадалася… Із цього завдання Богдан не повернувся…

Спочатку мамі сповістили, що син зник безвісти. Та насправді побратими не могли забрати тіло Богдана через постійні обстріли.

Лише через кілька тижнів Валентині повідомили, що її син загинув внаслідок осколкового поранення голови під час артилерійського обстрілу.

Богдан був дружелюбним, його поважали однокласники, колеги, сусіди. Саме тому на прощання з захисником зібралися чи не все село. Скільки теплих і добрих слів сказали про Богдана староста Ольга Прядко, директор школи Тамара Дудка, однокласники…

Доброзичливий, завжди усміхнений, він любив життя і в кожному дні знаходив лише позитивні моменти. Мав багато планів, мрій і мав майбутнє, яке у нього відібрала війна.

У Богдана залишилась мати, сестра та маленький племінник, який щоденно чекає його додому.

Вічна пам’ять і слава воїну, який поклав своє молоде життя на вівтар свободи українського народу????????