Небесне військо поповнилось ще одним ангелом… Помер молодий воїн Ігор Василяка, родом із Пасічної, якому 10 жовтня виповнилося б 32 роки.

Він був другою дитиною у молодого подружжя Володимира Андрійовича і Людмили Павлівни та молодшим на 4 роки братиком для сестри Юлії. Як і притаманно хлопчикам, був непосидою, але спокійним.

Навчався у Баришівській школі №1 до 9 класу, а потім – здобув професію слюсаря-тракториста у Березанському ліцеї. Не був лінивим, працював руками, в основному – на будівництві. Допомагав батькам, не відмовляв друзям. Мав добре серце і веселу вдачу.

Ігор був спокійним і безконфліктним, безвідмовним і доброзичливим, мав хороше почуття гумору і завжди міг підбадьорити будь-кого, був дотепним і мав багато друзів. Любив дітей, а найбільше – свою племінницю Каріну, з якою часто проводив вільний час. Любив тварин, частенько риболовив, та найбільше любив ходити по гриби.

І хто б міг подумати, що хлопець, який був прихильником тихого полювання, стане штурмовиком?

Так, війна внесла багато коректив у наше життя, а ворог навчив підлаштовуватися під обставини.

Лише у квітні цього року Ігоря мобілізували, та вже після нетривалого навчально-підготовчого курсу, він став справжнім воїном – мужнім, сильним, сміливим, безстрашним.

Підтвердження тому – його участь у складних та успішних операціях зі штурму ворожих позицій і зачистки ворожих окопів на Запорізькому напрямку.

Командир взводу Ігоря Олександр Глушко розповів, що після знайомства з Рудим (такий був позивний нашого земляка), відразу зрозумів, що на нього можна буде покластися. І не помилився. Коли їхній підрозділ отримав наказ повернути попередньо втрачені позиції і закріпитися на них, Ігор із побратимом отримали уламкові поранення внаслідок скидання гранат з ворожого дрону. Та замість того, щоб евакуйовуватися самим із небезпечного місця, вони забрали з поля бою тяжкого 300-ого і вивели групу військових піхотинців. Ризикуючи своїми життями, вони не хотіли наражати на небезпеку більшу кількість людей – зокрема евакуаційну групу, яка мала прийти по них. Ігор із побратимом діяли оперативно, стійко і відважно, бо вже добре знали ту місцевість. І їхній вчинок дійсно заслуговує поваги.

Хлопців госпіталізували. Більше місяця у різних шпиталях країни з посіченого тіла Ігоря діставали металеві шматки ворожої зброї. І ось, здавалося б, нічого не загрожує життю. Ігор їде додому, на відновлення і реабілітацію. Та по приїзду йому стає зле… У рідному домі його життя забрала двостороння пневмонія і дихальна недостатність…

Старший солдат 1-го окремого штурмового батальйону «Да Вінчі» ім. Героя України Дмитра Коцюбайла помер.

У скорботі – батьки, сестра з родиною, друзі, ровесники, уся громада… Це непоправна втрата для всіх!

Приносимо щирі співчуття рідним і близьким Ігоря, розділяємо ваш біль та у скорботі й молитві низько схиляємо голови, вшановуючи подвиг вірного захисника України.

Вічна пам’ять воїну…