Й досі не встановлено, коли саме в Україні почало ширитися християнство. Легенда гласить, що апостол Андрій проповідував Слово Боже на чорноморських берегах – у Скитії. Автор «Початкового літопису» стверджує й про його перебування на київських горах та благословення місця під столицю держави.

Перша ж історична згадка про християнство датується 860 роком, а вже в 944-у при укладанні договору князя Ігоря із греками зазначалося, що між послами Руси були християни, які складали присягу, цілуючи хрест. Там же – і згадка про церкву святого Іллі в Києві.

Стала християнкою й княгиня Ольга, а вже за Володимира Великого відбулося (988 р.) офіційне хрещення України-Руси. Але й тут немає єдиної думки. Одні релігієзнавці стверджують, що християнство прийшло до нас із Візантії, другі – від греків із Корсуня, треті – із Болгарії. Та оскільки Київську Русь хрестили священники із Константинополя, то новостворена церква стала частиною Вселенського патріархату.

Незаперечно одне: при виразній різниці культур народів України-Руси поділу на Східну й Західну церкви не було.

«Ще в сиву давнину перші православні парафії в Баришівці належали до Київської митрополії – складової Константинопольського патріархату, – стверджують О.Євдокименко, П.Лисенко, В.Михайленко, В.Осипенко, автори короткого історичного нарису «Історія баришівських церков», презентованого у велелюдній аудиторії культурно-мистецького центру Баришівської селищної ради на черговому засіданні літературно-мистецького об’єднання «Краєзнавча Баришівщина», яке діє при Баришівській центральній бібліотеці для дорослих, і висловлюють сподівання: – Що всі баришівські парафії з часом долучаться до Православної Церкви України».

ВІДКРИВАТИ СВОЮ ІСТОРІЮ

 – Протягом століть українське суспільство було тісно пов’язане з Церквою, і не лише через релігійність народу, а й тому, що свого часу парафії працювали над розвитком освіти, вели статистику й соціальне служіння. Церковна історія Баришівки багата цікавими фактами: в середині XVIII століття в містечку було шість церков, тут народилися й зростали три майбутні архієреї Православної Церкви і тут, у Троїцькій церкві, вперше на Лівобережжі в 1919 році стали звершувати служби українською мовою, – наголосив Павло Лисенко.

Краєзнавці, досліджуючи історію церков Баришівки, підняли солідний пласт призабутої історії нашого містечка – й по-новому зазвучали імена та події. Ось, наприклад, відомий в історії полковник Іван Семенович Сулима виявився парафіянином Баришівської церкви Різдва Богородиці; церковний хорист Павло Семенович Читаєнко співав у хорі відомого українського композитора Якова Семеновича Калішевського, а вбивство імператора Олександра ІІ призвело до переїзду з Чернігівщини до Баришівки родини священника (за новим правописом) Івана Кибальчича. Завдяки архівним дослідженням, легендарна церква на лівому березі Трубежа, що «пішла» під землю, набула історичних обрисів. У документах за 1746 рік згадується стара і новозбудована церкви великомучениці Варвари. Краєзнавці дійшли згоди, що, ймовірно, той храм із народних оповідей і носив ім’я великомучениці Варвари. Крім дослідження архівних документів, баришівські краєзнавці консультувалися з професійними істориками, архівістами й археологами, а також здійснювали краєзнавчі експедиції. При нагоді стали тематичніі публікації в «Баришівських вістях», які люб’язно надали в редакції сучасного тижневика, спогади старожилів, експонати Баришівського краєзнавчого музею, методичні матеріали з краєзнавства, зібрані працівниками Баришівської центральної бібліотеки для дорослих і, звичайно, лист-відношення з відділу культури Баришівської ОТГ. У планах краєзнавців видати ще одну працю, присвячену історії Баришівки загалом.

НЕВИЧЕРПНІСТЬ ПІЗНАННЯ

Співавтори видання Олександр Миколайович Євдокименко, Віктор Степанович Михайленко, Віктор Миколайович Осипенко, відтворивши своєрідний історичний ланцюг від трипільської культури до сьогодення, детально зупинялися на кожному етапі, важливому для розвитку нашого краю, посилаючись на історичні, археологічні дослідження, архівні матеріали, власні напрацювання та достовірні свідчення старожилів, аргументовано відстоювали вірогідність нових версій і щодо походження назви Баришівки; зображення її герба й печатки; зведення й діяльності (а то й – руйнації) 6 церков, зокрема – святої Варвари, Різдва Богородиці, Троїцької, Благовіщенської, Свято-Преображенської і Свято-Успенської, подвижництва священнослужителів, діяльності церковноприходських шкіл, церковних дорослих і дитячих хорів; багатогранне духовне життя, що включало шанування й релігійних свят, і народних звичаїв, утверджуючи гуманність, естетику й високу моральність у повсякденному житті активної, патріотично налаштованої громади.

 Цікавими були доповнення модератора заходу Галини Василівни Пацаловської, директора Баришівської ЦБС, зокрема щодо зникнення храму святої Варвари, існування в Баришівці двох синагог; керівника аматорського народного хору «Жайвір» культурно-мистецького центру Баришівської селищної ради Галини Василівни Сташук – про перебування ікони святого Лаврентія зі зруйнованої Баришівської Благовіщенської церкви в Покровському храмі Сулимівки та навчання в студія Івана Гончара, знаменитого художника й іконописця. Директор районного краєзнавчого музею Людмила Яківна Новоградська, автор передмови видання «Історія Баришівських церков», повідала про кропітку роботу її авторів над цим унікальним виданням, скромно названим коротким історичним нарисом, проілюстрований світлинами (дві з них – фотокореспондента «Баришівських вістей» Олексія Марковича Надоленка).

І НОВІ ВІДКРИТТЯ

Історію церков варто знати навіть атеїстам, адже вона – невід’ємна частина літопису рідного краю – квінтесенція виступів Людмили Миколаївни Бабич, доцента Київського транспортного університету, вона зізналася, що бере життєву наснагу від рідної дернівської землі, її людей; Людмили Миколаївни Бабич, начальника відділу культури і туризму Баришівської селищної ради, яка зазначила, що в Програмі розвитку культури населених пунктів Баришівської громади передбачається фінансова підтримка пошукових досліджень краєзнавців; Наталії Петрівни Балабан, завідуючої бібліотекою с.Лукаші, (до речі, активно співпрацювала над підготовкою до друку церковно-історичного нарису «120 років Лукашівській церкві Архистратига Михаїла», виданого 2016 року, та над створенням фільму «Моє рідне село»; ексжурналіста редакції газети «Баришівські вісті» Віктора Федоровича Калашника, директора Перемозького НВК Олени Миколаївни Ярмольчик, авторки дослідження «Від Ядлівки до Перемоги» (в навчальному закладі діє оновлений краєзнавчий музей), краєзнавця Марії Герасимівни Дудки, (зокрема дослідила історію зруйнованої та новозведеної церкви с.Селичівки)…

– Творити історію сучасності на духовних засадах, а відповідно – й джерелах храмів, важливо для нині сущих і майбутніх поколінь щонайперше – задля патріотичного виховання, – наголосив протоієрей Арсеній Квичола, настоятель храму святого великомученика Георгія (Юрія) Переможця с.Волошинівка.

Відновити пам’ять про три старовинні баришівські храми в межах однієї парафії намагається протоієрей Михайло Сливчук. Священник розповів про свої плани й нову церкву, яка має стати окрасою містечка. Поблизу ЦПР «Мрія» будується Троїцький храм 25 метрів заввишки, в якому бічний приділ буде присвячено Преображенню Господньому, а в парафіяльному будинку невдовзі медіяти домова тепла церква на честь великомучениці Варвари.

БЕРЕГТИ Й ПРИМНОЖУВАТИ

Заступник Баришівського селищного голови Жанна Віталіївна Данчук вручила подяки П.О.Лисенку, О.М.Євдокименку, В.С.Михайленку та В.М.Осипенку, відзначивши важливість збереження історичної спадщини рідного краю й висловила сподівання на продовження дослідження.

– Рідну землю треба берегти й шанувати, – наголосив Василь Іванович Безверхий, голова правління благодійного фонду соціально-економічного розвитку Баришівського району «Надія», заступник голови правління Київської обласної громадської організації «Поліське земляцтво», уродженець села Луб’янки, яке зникло із мапи Київщини після аварії на Чорнобильській АЕС. – На жаль, по-справжньому зачасти цінуємо те, що втрачаємо, тим більше – втрачаємо назавжди. Біда змусила об’єднатися у праці, й обласна громадська організація «Поліське земляцтво» створила історико-етнографічний музей, який доповнив Переяслав-Хмельницький заповідник, видала 28 книг про наш неповторний край. Тож, підтримуючи важливу роботу патріотів, благодійний фонд «Надія» подарує книгозбірням Баришівщини по одному екземпляру видання «Історія Баришівських церков», украй необхідного щонайперше освітянам, культпрацівникам, покликаним плекати національну гідність і високу духовність громадян України. А потреба в такому виданні є, що засвідчує й інтерес читачів до книжково-ілюстративної виставки «Скарби рідного краю» й тематичних матеріалів тижневика «Баришівський вісник».

Прозвучала й пропозиція: на п’єдесталі, де раніше був пам’ятник Леніну, встановити скульптуру святої Варвари, покровительки баришівчан.

Лідія Савченко

Фото Олексія Надоленка