«Стежками незвіданої Баришівщини»

Є багато незвіданого в нашій українській історії, то ж «справа честі» кожного українця (щоб бути гідним цього звання) – намагатися дізнатися правду про наше історичне минуле, знати та вшановувати своїх героїв, поважати подвиг тих, хто творив нашу Незалежну Україну.

Тож, якщо маєте трохи вільного часу, хороший настрій і зацікавленість патріотичним минулим своєї Батьківщини, пропонуємо вашій увазі туристичний маршрут «Стежками незвіданої Баришівщини».

Перша зупинка – монумент захисникам Києва, встановлений на честь воїнів, полеглих у 1941 році; село Борщів, траса Київ-Харків. Меморіал «Баришівський котел» – це курган із братською могилою, на якій стоїть пам’ятник солдату, котрий із гвинтівкою в руках рветься у бій. Також у народі його ще називають «Атакуючим солдатом». Тут знайшли вічний спокій близько 200 бійців.

На цьому місці велися жорстокі бої у 1941 році, коли війна перекреслила райдужні плани людей, зупинила плин їхнього життя Вона котилась усе далі й далі на Схід. Ось чорна її тінь нависла над столицею України і ставала все похмурішою… Понад два місяці тривала героїчна оборона міста Києва. Вона примусила нацистів зосередити на цьому напрямі крупні сили військ. Вже тут ворог почав розуміти, що хвастовитій заяві Гітлера про «блискавичну війну» нанесено серйозні протидії. Обезкровлені боями, за наказом Головнокомандуючого, 19 вересня 1941 року Київ залишали поріділі ряди воїнів 26-ої, 37-oї і 5-oї Армій Київського укріпрайону, 3’єднання повітряної і протиповітряної оборони, окремі частини і 4-а дивізія військ НКВС, матроси Пінсько-Дніпровської флотилії, добровільні робітничі загони з двома бронепоїздами. Це про них писала «Красная звезда» в той день: «Настане день і ми дізнаємося про гідну подвигу епопею захисників Києва, кожен камінь буде пам’ятником героям…»

Після залишення Києва ще 15 діб у повному оточенні на Лівобережжі вели жорстокі кровопролитні бої на рубежах степових річок Трубежа, Ільти, Недри, Супою, в опорних пунктах сіл Скопців (Веселинівка), Війтовців (Поділля), Масківців, Волошинівки, пробиваючись на схід, на Харківський напрямок, щоб з’єднатися з основними силами Червоної Армії. Особливо кровопролитними були бої за переправи на болотних заплавах Трубежа біля Борщева і в самому селі, у Баришівці біля залізничної станції й моста, в Березані, Лехнівці, між Дернівкою і Червоноармійським (тепер – Бакумівка), біля с.Недра.

Жителі Борщева розповідали, що поранені, які зосередилися в церкві і біля неї, щоб не потрапити в полон до нацистів, підтримуючи один одного, несучи за бажанням тих, хто не міг іти з «Інтернаціоналом» на устах, зайшли в річку. А пісня лунала в гуркоті снарядів і мін, доки не зник під водою останній боєць. Це була не самопожертва, а подвиг, якого ще не знала історія.

Про полеглих на Борщівському плацдармі радянських бійців генерал армії С.М.Штеменко написав: «…на долю цих військ випали тяжкі бої на схід від Києва. I жертви в цих боях виявилися не марними. Тут покладено одну з перших міцних плит в основу наших наступних перемог».

Катерина КОМАРЕВИЧ, провідний методист із питань культурної спадщини та туризму відділу культури та туризму Баришівської селищної ради