Він народився 28 листопада 1980 року в багатодітній сім’ї. Із сестричкою Олею були двійнятами після трьох старших братів Валентина, Миколи і Юрія. Діти ходили у молодшу школу в Борщеві, потім – у Волошинівку. Попри те, що маленька Оля була єдиною дівчинкою, справжнім мазунчиком був саме Андрійко.

Був спокійним, слухняним, добре вчився в школі. Коли старші брати залишили батьківську домівку й вирушили у самостійне життя, Андрій з Олею залишилися з мамою й татом. Допомагали їм по господарству – рвали траву кроликам, пасли корів, працювали на городі. Все робили разом. Та мали різні характери, тому й билися частенько. Цікаво, що задиракою був зовсім не Андрійко. Бо він був зовсім не конфліктним, поступливим, лагідним. Його й дорослим не можна було вивести з себе.

Після дев’ятого класу навчався Андрій у столичному коледжі на столяра. Це був мамин вибір, хоча хлопець хотів бути електромеханіком. Може тому й не шукав роботи за фахом. Натомість працював у Києві на будівництві, пізніше – охоронником, а потім – на місцевому ветсанутильзаводі.

До речі, до армії юнака не взяли, бо мав дефект зору – у них із сестрою був вроджений астигматизм.

Оля рано вийшла заміж, переїхала до чоловіка. А Андрій залишився з мамою Оленою Якубівною. Створити власну сім’ю йому так і не вдалося – не поспішав і все відкладав на «потім». Хто ж знав, що «потім» не настане…

А він би був чудовим батьком, бо ж і племінників любив, наче власних дітей. А їх у нього дев’ять. Про всіх турбувався: цікавився справами старших, бавився з меншими, балував їх.

Розсудливий, спокійний, трудолюбивий і з дитинства «домашній». Сам себе називав флегматиком. Все щось робив біля будинку, односельцям допомагав. Любив риболовити – навколо напевно всі водойми знав і де яка риба ловиться.

Коли почалося вторгнення, Андрій у перші дні пішов до військкомату – не взяли. А після другої відмови все ж мобілізували. Тож у квітні 2022 року уже проходив навчання й підготовку до участі в бойових діях.

Лисичанськ, Ізюм… Розповідав небагато. Бувало, що й по 10 днів не виходив на зв’язок. А потім – лиш коротке заспокоєння рідним: «Слава Богу, що живий, бо багато наших накрило». Як завжди спокійно і навіть оптимістично. Не жалівся, казав, що всім забезпечені, що все є – і одяг, і білизна, і їжа. Радів, що знайшов багато друзів, однодумців.

А вже восени у складі 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр» він був одним із оборонців Бахмуту, коли там велися запеклі бої за кожен метр української землі. От тоді оптимізм в Андрія вже мало відчувався. Оля розповіла, що 16 жовтня під час розмови відчула в його голосі якусь тривогу, відчай, а може й зневіру, наче говорив зовсім не він. А потім кілька днів сестру турбував якийсь дивний біль у спині, руках – їх наче повідрізало.

…20 жовтня Олені Якубівні принесли сповіщення про те, що її син, стрілець-санітар механізованого батальйону в/ч А1302 солдат Петруша Андрій зник безвісти в районі населеного пункту Бахмут. Із цього дня вся родина не знаходила собі місця. Пошуки, телефонні дзвінки, опізнання… Тіло, яке, як запевняли слідчі, що було Андрія, мало зовсім невпізнаваний вигляд. Ніякої схожості. Запити на експертизу, ДНК… Родина вірила, що їхній Андрій живий, в полоні…

Лише через два з половиною роки результати експертизи підтвердили співпадіння. І рідні дочекалися повернення додому сина, брата, дядька… аби попрощатися…

Андрій був порядною людиною, безвідмовним і турботливим, щирим і доброзичливим. Та жорстока війна і клятий ворог забрали у люблячої мами сина, меншого брата, турботливого дядька у племінників. І сьогодні спустошені не лише родини рідних і друзів Андрія, в жалобі вся громада, яка втратили захисника, учня, друга, сусіда і просто хорошу людину…

Ми маємо цінувати кожне віддане за нас життя!

Світла памʼять нашому герою!