Сьогодні в Рудницькому проводили в останню путь світлу, добру, чесну людину – Корзуна Романа Вікторовича. Його земна дорога завершилась раптово, несправедливо рано. Але пам’ять про нього – світла, сильна і гідна – залишиться з нами назавжди.

Роман народився 22 січня 1984 року в місті Прип’ять. Його дитинство обірвалося разом із вибухом на Чорнобильській АЕС у 1986 році. Разом із родиною він був змушений залишити рідний дім і переселився до села Рудницьке, де й почалася нова сторінка життя великої родини.

У родині він був не лише сином, а й справжнім другом – для мами Наталії Іванівни, для старшого брата Максима, для молодшого брата Богдана і маленької сестрички Альонки. Ще з дитинства Роман вирізнявся відповідальністю та добрим серцем. Він допомагав батькам виховувати менших, вчився добре, займався спортом – футболом, грав у волейбол і захищав честь школи, був на дошці пошани.

Закінчивши 11 класів місцевої школи, навчався в одному зі столичних технікумів, де отримав фах зварювальника. Із тих пір Роман усе життя працював руками – чесно, сумлінно, від душі. Працював на будівництві, на Баришівському шкірзаводі, згодом – на заправці в Борисполі. Він ніколи не цурався роботи, не чекав легкого шляху – працював там, де був потрібен, де міг бути корисним.

Останні 10 років життя Роман мешкав у дідовому будинку в селі Селище. Вів господарство: тримав кіз, поросят, гусей, курей – і робив це з душею, з повагою до землі, до праці. Він намагався бути для сестрички Альонки не просто братом, а й батьком, другом, опорою.

А коли в Україну прийшла велика війна, він не зміг залишатися осторонь. Попри те, що його спершу не брали до війська через відсутність військового досвіду, Роман наполегливо добивався свого. Бо знав, що має боронити рідних. Бо так підказувало серце. І коли його взяли до Збройних Сил України, він з гідністю пройшов підготовку і вступив до лав 33-ї окремої механізованої бригади.

Він воював на Харківщині, там, де було найгарячіше. Його підрозділ потрапив під масований обстріл артилерією та касетними боєприпасами. Романа довго вважали зниклим безвісти. Але доля подарувала другий шанс – його знайшли живим, тяжко пораненим. Його тіло було розтрощене, але дух залишився незламним.

Після довгих місяців лікування і складних операцій у Німеччині, Роман повернувся додому. Повернувся із болем, із шрамами, із незворотними наслідками, але з тим самим прагненням жити і допомагати. Навіть перебуваючи в реабілітації, він турбувався не про себе, а про маму, сестру, племінників. Передавав подарунки, підтримував, надихав. Мріяв знову повернутися на фронт – бо для нього ця боротьба була особистою.

Та, на жаль, його серце не витримало. Наслідки контузії, травм, тяжкої долі взяли своє. Роман відійшов у вічність. Пішов не просто чоловік. Пішов герой. Пішов брат, син, друг, який віддав усе – здоров’я, молодість, життя – заради інших.

Роман не встиг створити власну сім’ю, не встиг виростити дітей. Але він залишив по собі значно більше – залишив приклад. Приклад людяності, чесності, працелюбності, мужності і великої любові до близьких. Він залишив після себе пам’ять, за яку не соромно, про яку хочеться говорити з гордістю.

Вічна пам’ять тобі, Романе.

Дякуємо за все.