Сьогодні ми прощалися з Волошиним Миколою Юрійовичем – вірним сином України, турботливим сином, братом, батьком, другом. Йому було лише 36…

Микола народився 2 серпня 1988 року у Баришівці. Разом із старшим братом Андрієм зростали в любові й турботі. З дитинства допомагали батькам, працювали, не цуралися жодної справи. Веселий, жвавий, трохи шибайголова у школі, але щирий, відкритий і надзвичайно добрий. Особливо – до тварин: кого тільки не приносив він додому. Дівчатам подобався, бо мав гарну вдачу й щиру усмішку.

Із братом Андрієм із 16 років вже заробляли перші гроші і купили мамі перший телефон. «Моторола з антенкою» – пам’ятний символ їхньої любові та турботи.

Після школи служив в армії, у Житомирі, – був зв’язківцем. Життя було непростим – працював на будівництвах, сантехніком, на підробітках. У 24 роки одружився, став батьком донечки Анастасії, якій нині 13.

Коли почалася повномасштабна війна, Микола був у Черкасах, працював. Там отримав виробничу травму ноги, внаслідок якої переніс кілька складних операцій, зокрема пересадку шкіри. Незважаючи на це, коли йому вручили повістку, не ухилявся. Пройшов ВЛК, навчання, і став у стрій у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Спочатку захищав Донеччину, тримав оборону, а згодом разом із побратимами брав участь у спецоперації на Курщині, за що їм особисто дякував генерал Сирський. Цими пам’ятними фото особливо гордяться батьки.

Микола мав позивний «Циган» – на честь дідуся. Був надійним, йому довіряли побратими. Безстрашно йшов уперед і не ховався за спинами.

Поруч із ним був чотирилапий друг – пес, якого відбили в окупантів і назвали Орк. Саме цей собака одного разу врятував Миколі життя – під час обстрілу штовхнув його в окоп, а потім відкопав після засипання. Недаремно Микола так любив тварин – і вони відповідали йому відданістю.

Після контузії та осколкових поранень ноги проходив лікування та тривалу реабілітацію. У лютому, повертаючись до частини, зв’язок із ним раптово обірвався. Як з’ясувалося пізніше, він так і не доїхав до Львова – був знайдений мертвим у Черкасах і похований як «безрідний», хоча мав при собі документи… Більше трьох місяців тривали пошуки правди, очікування відповідних дозволів на перепоховання… Й лише тепер Микола повернувся додому. Помер 13 лютого 2025 року – за обставин, які досі залишаються нез’ясованими. Та для мами й близьких тепер найважливіше, що він поруч. Вдома.

Микола був добрим, щирим, трудолюбивим і дуже акуратним. Цьому вчила його мама. Їх поєднували особливо теплі, глибокі стосунки – ділилися думками, розмовляли про все. Микола прислухався до порад Тамари Андріївни, яка ще з його дитинства завжди була зі своїми хлопцями поруч, граючи з ними у футбол чи волейбол…

Він завжди дбав про рідних – маму, донечку і племінника Мішу після смерті Андрія, який помер у травні минулого року. Замовляв подарунки, підтримував фінансово, як міг.

Його пам’ятатимуть як доброго друга, люблячого сина, турботливого батька, веселого, дружелюбного чоловіка, що завжди знаходив тепле слово для кожного.

Сьогодні ми прощаємося. Але пам’ять про Миколу Волошина житиме в серцях усіх, хто його знав і любив.